Трудові іммігранти в Україні: між порятунком для економіки та ризиками для суспільства 14.05.2026 12:06 Укрінформ Для успішного пожвавлення економіки необхідно 4,5 мільйона додаткових робочих рук. Які небезпеки виникають, якщо це будуть іноземні громадяни?
Українські підприємства, за даними фахівців, відчувають брак понад 3 млн робітників. Після завершення бойових дій, якщо повернення українських біженців затримається, або ж якщо не всі захочуть повернутися, потреба в робітниках лише зростатиме. В Мінекономіки порахували: для щорічного підйому ВВП на 7% до 2030 року держава додатково потребуватиме 4,5 мільйона працівників. Одним із найпростіших, на перший погляд, способів розв’язання проблеми з кадрами є залучення іноземних працівників з інших країн. І з різних куточків України вже надходять звістки про прибуття «незвичних» робітників з Непалу, Індії, Бангладеш. Такі новини викликають обговорення про ймовірні небезпеки масового напливу зовнішніх трудових мігрантів. Особливо, враховуючи оцінки експертів, згідно з якими щорічна потреба в залученні іммігрантів може сягати 300 тисяч осіб.
ІММІГРАЦІЯ – ЛИШЕ КОНТРОЛЬОВАНА, З ВІДБОРОМ, НОРМАМИ ТА ЗАПОБІЖНИМИ ЗАХОДАМИ
За підрахунками вчених, демографічні втрати України через війну перевищили 10 мільйонів осіб. Це стосується і тих, хто виїхав за кордон, і тих, хто перебуває на окупованих землях, і загиблих військових і цивільних. Для ринку праці наслідки ще більш відчутні, оскільки ринок втратив сотні тисяч громадян працездатного віку.
Тому не дивно, що під час опитувань керівники 75% українських компаній заявляють про брак робочої сили. Особливо – у будівництві, аграрному секторі, логістиці. Відчувається нестача кадрів і в комунальній та державній сферах.
А дефіцит кадрів – це не лише про зупинку розвитку окремих підприємств та уповільнення всієї економіки. Це ще й про загрозу для нашої і без того «слабкої» пенсійної системи. Офіційно працевлаштованих у нас зараз менше, ніж пенсіонерів. Хоча солідарна система дієва лише тоді, коли на одного отримувача пенсійної виплати «працюють» 3–4 особи. В Україні це вже нереально. Хіба що масово залучати до роботи (і до сплати ЄСВ та податків в нашій країні) іноземних громадян…
Про те, що нам рано чи пізно буде потрібно масово завозити додаткових працівників з інших країн, говорять вже давно. Тому тема не нова. Хіба що зараз обговорення в публічному просторі значно активізувалися. Як через натяки про можливе швидке припинення війни, так і через згадані вже новини про прибуття великих груп іноземців для працевлаштування у різних наших містах та регіонах – до Івано-Франківська, на Черкащину, Хмельниччину, Київщину… Можливо, поштовхом до цих дискусій стало створення Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року, а можливо, вплив інцидентів з мігрантами, які почастішали у Європі.
«Україна вже стикається з відчутним браком робочої сили. І в даній ситуації ми змушені піднімати питання: чи готові ми не лише повертати своїх громадян, але й системно залучати людей з-за кордону. Мова йде про контрольовану імміграцію – політику з чіткими правилами та зрозумілими вимогами, яка відповідає потребам економіки», – підкреслив, розпочинаючи дискусію за круглим столом в Укрінформі на тему «Імміграція для відновлення: як Україні подолати дефіцит кадрів і забезпечити безпеку», голова Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.
Але це має бути не хаотичний, а ретельно контрольований і регульований процес в рамках системної державної політики залучення іноземних робітників. Інакше є ризик повторити помилки, допущені деякими нещодавно максимально відкритими для іммігрантів західними демократичними країнами, в суспільно-політичному житті яких немісцеве населення відіграє все більшу (часто дестабілізуючу) роль, де посилюються міжетнічні конфлікти, релігійні розбіжності, збільшуються рівень злочинності та ступінь терористичних загроз, а на околицях великих міст розрослися справжні «гетто іноземців».
В українських реаліях, враховуючи нашу важку демографічну кризу, посилену найбільшою у 21 столітті війною, масштабними руйнуваннями та іншими можливими післявоєнними труднощами, а також через відсутність досвіду масового залучення трудових мігрантів, це може набути ще більших і небезпечніших розмірів.
Тому, систему запобіжних заходів потрібно розробити та починати впроваджувати ще до того, як українські кордони почнуть перетинати десятки чи сотні тисяч іноземних працівників. Головним завданням при формуванні відповідної стратегії буде знаходження балансу між потребами ринку праці, питаннями безпеки та готовністю суспільства до адаптації нових мешканців.
Справжні ж потреби в таких робітниках зможемо оцінити лише тоді, коли спробуємо хоча б частково виправити ситуацію з кадрами за рахунок внутрішніх резервів, зокрема, залучення частини економічно неактивного населення.