Трудові іммігранти в Україні: між порятунком для економіки та ризиками для суспільства 14.05.2026 12:06 Укрінформ Економічне відродження потребуватиме 4,5 мільйона додаткових робітників. Якими є потенційні загрози, якщо це будуть іммігранти з інших країн?
За експертними оцінками, вітчизняний бізнес відчуває нестачу понад 3 мільйонів працівників. Після завершення війни, якщо повернення українських біженців затягнеться та не всі вирішать повернутися, потреба в персоналі лише зростатиме. Міністерство економіки підрахувало: для забезпечення щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року країні додатково знадобиться 4,5 мільйона осіб робочої сили. Здавалося б, одним із найпростіших шляхів вирішення кадрової проблеми є залучення іноземних трудових мігрантів. І вже надходять повідомлення з різних регіонів України про прибуття “екзотичних” робітників з Непалу, Індії, Бангладеш. Такі звістки спричиняють дискусії щодо потенційних ризиків масового притоку зовнішніх трудових мігрантів, особливо враховуючи прогнози експертів, згідно з якими щорічна потреба в залученні іммігрантів може сягати 300 тисяч осіб.
ІММІГРАЦІЯ – ТІЛЬКИ ПІД КОНТРОЛЕМ, З ВІДБОРКОЮ, ПРАВИЛАМИ ТА ЗАХОДАМИ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
За даними науковців, демографічні втрати України через війну перевищили 10 мільйонів осіб. Це включає тих, хто виїхав за кордон, хто залишився на окупованих територіях, а також загиблих військових та мирних жителів. Для ринку праці наслідки ще більш відчутні, оскільки ринок втратив сотні тисяч громадян працездатного віку.
Тож не дивно, що згідно з результатами опитувань, 75% керівників українських компаній повідомляють про нестачу робочої сили. Особливо гостро це відчувається у сферах будівництва, сільського господарства та логістики. Дефіцит кадрів також спостерігається у комунальній та бюджетній сферах.
А кадровий дефіцит – це не лише стагнація окремих підприємств та уповільнення розвитку всієї економіки. Це також загроза для нашої, і так уже вразливої, пенсійної системи. Кількість офіційно працевлаштованих нині менша, ніж кількість пенсіонерів. Хоча солідарна система ефективна лише тоді, коли на одного одержувача пенсії припадають 3-4 працюючі особи. В Україні це вже неможливо. Хіба що масово залучати до роботи (і до сплати ЄСВ та податків у нашій країні) іноземних громадян…
Про необхідність масового залучення додаткових працівників з-за кордону говорять вже не перший рік. Отже, тема не нова. Проте, зараз дискусії в публічному просторі стали помітно активнішими. Це пов’язано як із сигналами про можливе швидке завершення війни, так і зі згаданими новинами про прибуття цілих груп іноземців для роботи в різних наших містах та регіонах – до Івано-Франківська, на Черкащину, Хмельниччину, Київщину… Можливо, поштовхом до цих дискусій стала підготовка Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року, або ж вплив інцидентів за участю мігрантів, які почастішали в Європі.
«Україна вже відчуває реальний дефіцит робочої сили. І в цій ситуації ми змушені ставити питання: чи готові ми не лише повертати своїх громадян, а й системно залучати людей ззовні. Йдеться про керовану імміграцію – політику з чіткими правилами та зрозумілими критеріями, яка відповідає потребам економіки», – наголосив, відкриваючи дискусію за круглим столом в Укрінформі на тему «Імміграція для відновлення: як Україні закрити дефіцит кадрів і зберегти безпеку», президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.
Однак, це має бути не хаотичний, а чітко контрольований та керований процес у рамках системної державної політики залучення іноземних працівників. Інакше ми ризикуємо повторити помилки, допущені деякими донедавна надзвичайно відкритими для іммігрантів західними демократіями, в суспільно-політичному житті яких некорінне населення відіграє дедалі більшу (часто дестабілізуючу) роль, де посилюються міжетнічні протистояння, релігійні конфлікти, зростає рівень злочинності та небезпека терористичних актів, а на околицях великих міст розростаються справжні «гетто приїжджих».
В українських реаліях, зважаючи на нашу жахливу демографічну кризу, посилену найбільшою війною 21 століття, масштабними руйнуваннями та іншими ймовірними повоєнними потрясіннями, а також на відсутність досвіду масового залучення трудових мігрантів, це може набути ще більших і загрозливіших масштабів.
Отже, систему заходів запобігання ризикам потрібно розробити та почати впроваджувати ще до того, як українські кордони почнуть перетинати десятки чи сотні тисяч іноземних трудових мігрантів. Головним викликом при формуванні відповідної політики буде пошук балансу між потребами ринку праці, питаннями безпеки та готовністю суспільства до інтеграції нових мешканців.
Реальні ж потреби у таких працівниках ми зможемо оцінити лише тоді, коли спробуємо хоча б частково виправити кадрову ситуацію за рахунок внутрішніх ресурсів, зокрема, залучивши частину економічно неактивного населення.