Ринок сталі Тунісу: режим очікування
Туніське споживання готової сталі у 2026 році залишиться на рівні 720 тис. т
Попит на сталь у Тунісі не має передумов для зростання через суворі бюджетні обмеження. Тут відсутні масштабні державні програми з будівництва житла й інфраструктури, як у сусідньому Алжирі, Єгипті й Марокко. Іноземні інвестиції також відсутні. Це зумовлює стабільність сталевого споживання в межах 670–730 тис. т протягом останніх кількох років.
Профіль ринку
На сортовий прокат припадає 70–75% продажів готової сталі. Переважно це будівельна арматура й катанка. Частка плоского прокату оцінюється у 20%. Здебільшого це гарячекатаний рулон (HRC) для виробництва металоконструкцій і сталевих труб для водопровідної інфраструктури.
За зовнішньоторговельним балансом у Тунісу велике від’ємне сальдо. Однак імпортні поставки покривають лише 40% попиту на прокат. Значна частина імпорту припадає на напівфабрикати для місцевих прокатних заводів.
Туреччина впевнено утримує перше місце за поставками заготовки й будівельного сортового прокату завдяки угоді про вільну торгівлю з Тунісом. Вона передбачає безмитний режим для турецьких металургів і трейдерів.
Італія, Франція та Іспанія є постачальниками плоского прокату, нафто-газових труб, а також готових металоконструкцій (МК). У цьому сегменті з ними намагаються конкурувати китайські та індійські виробники.
Сталевий експорт із Тунісу епізодичний. Коли на місцевих заводах з’являються надлишки арматури, а ціни в Італії та Іспанії стають привабливішими за внутрішні, туди відправляють невеликі партії. Також у невеликих обсягах здійснюються відвантаження в сусідні Лівію та Алжир. Це відбувається в межах прикордонної торгівлі.
Попит на готовий прокат
Житлове будівництво генерує 55% сталевих продажів. Приблизно половину робіт у секторі становить приватне будівництво житла власноруч. Це поширено в передмістях і сільській місцевості. Такі об’єкти зводять «на око» без будь-якого проєктування, із використанням найдешевшої арматури.
Другу половину обсягів забирають девелоперські компанії. Вони будують торгові й офісні центри, житлові комплекси середньої поверховості у великих містах — Туніс, Сфакс, Сус, Бізерта. Такі проєкти проходять технічний нагляд, для них забудовники закуповують сертифіковану арматуру. Висотне будівництво обмежене сейсмічними нормами.
У Тунісі діє державна житлова програма SNIT, яку адмініструє однойменне держагентство. Але через бюджетні обмеження її вплив на ринок мінімальний. Щороку в межах SNIT вводять в експлуатацію 4–5 тис. одиниць житла.
Інфраструктурний сектор Тунісу незіставний за масштабами з єгипетським, алжирським або марокканським. Головні проєкти останніх років — будівництво нового мосту в Бізерті й модернізація залізничних ліній № 22 і № 6.
Актуальний стан готовності головного мосту в Бізерті становить 25%. Його довжина сягає 2,1 км, висота над рівнем води — 60 м. Вартість об’єкта — €250 млн, фінансування здійснюють Європейський інвестиційний банк і Африканський банк розвитку. Будівництвом займається китайська державна корпорація SRBG.
Ступінь готовності під’їзних шляхів досяг 75%. Це дві швидкісні ділянки автотраси загальною довжиною 7,2 км. Роботи виконують туніські компанії. Введення всього об’єкта в експлуатацію заплановано на вересень 2027 р.
Вартість модернізації залізничних ліній — €185 млн, які виділив Європейський банк реконструкції та розвитку. Лінія № 22 перебуває на найбільш просунутій стадії реалізації. Тут триває будівництво другої колії на ділянці «Мокнін — Махдія» завдовжки 22 км. На лінії № 6 триває демонтаж верхньої будови колії на зношених ділянках, підготовка насипів на нових ділянках. Їх потрібно прокласти для вирівнювання геометрії маршруту з метою підвищення безпеки та швидкості руху поїздів.
Для цих проєктів місцеві виробники сталі постачають лише прості металоконструкції. Технологічні стандарти вимагають використання високоякісних марок сталі, тому прокат імпортується.
Трубний сектор — значний споживач плоского прокату в масштабах Тунісу. Сукупна виробнича потужність сягає 75–90 тис. т на рік. Повністю залежить від імпорту рулонної сталі. Завантаження потужностей визначається ціновою доступністю гарячекатаного рулону з Італії, Китаю та Індії, а також поточним рівнем будівельної активності.
Вплив місцевих гравців
Єдиний інтегрований виробник — державний El Fouladh у Мензель-Бургібі. Працює за технологією дугових електропечей на металобрухті (scrap based EAF). Річна потужність зі сталі й прокату однакова, 200 тис. т. Спеціалізується на арматурі й катанці.
Також галузь представлена прокатними заводами:
- Intermetal у Радесі, річна потужність 300 тис. т. Виготовляє арматуру й катанку на обладнанні Danieli.
- SM Tunis Acier розташовано в індустріальному парку Бізерти. Річна потужність 200 тис. т, випускає холоднокатаний (CRC) і оцинкований прокат (HDG). Це спільне підприємство італійських Marcegaglia та Sideralba.
- SMC у Монастирі, річна потужність 150 тис. т, випускає арматуру й катанку.
Власне сталеварне виробництво покриває лише 15–20% потреб прокатних станів. Вони працюють переважно на імпортних напівфабрикатах. Недозавантаження прокатних потужностей демонструє стагнацію у будівельному секторі.
Інвестиційна стратегія туніських виробників у 2021–2025 рр. була адресною.
- SM Tunis Acier інвестував у підвищення ефективності ліній із випуску CRC і HDG. Орієнтовна сума інвестицій за 2022–2025 роки — €20–50 млн.
- Intermetal здійснював поетапне оновлення прокатних станів. Інвестиції в ці проєкти за 2021–2025 роки сягнули €10–25 млн.
- El Fouladh підтримував поточну потужність завдяки ремонту дугових електропечей.
Роль держави
Влада змушена підтримувати операційну діяльність El Fouladh, з огляду на його соціальну важливість. Сам завод є хронічно збитковим через зношеність обладнання. Уряд час від часу спрямовує кошти на погашення його боргів, закупівлю мінімального обсягу металобрухту та виплату зарплат.
Приватним прокатникам надаються відносно гнучкі митні режими на ввезення заготовки, зважаючи на її критичний внутрішній дефіцит.
Гарантії збуту для місцевих гравців забезпечено захистом внутрішнього ринку від імпорту та преференціями при держзакупівлях. Це працює приблизно так.
- Тарифний бар’єр. Базова ставка мит на імпорт готового прокату із країн, які не мають із Тунісом угод про зону вільної торгівлі (FTA), становить 15–20%.
Основний імпорт сталі до Тунісу надходить із Туреччини та ЄС, щодо яких діє нульове мито в межах FTA. Небажане зростання поставок звідти блокується нетарифним методом.
- Ліцензування імпорту сталі. Періодично запроваджується Міністерством торгівлі та розвитку експорту за погодженням з Міністерством промисловості у разі падіння внутрішнього попиту. Наразі такий режим діє стосовно імпорту готового прокату.
Урядовий Декрет № 2014-1039 від 13 березня 2014 року встановлює аспекти національної преференції під час державних закупівель. За цим документом і більш раннім Декретом № 99-825, державні замовники в оцінюванні тендерних заявок можуть застосовувати цінову надбавку до пропозицій іноземних учасників або надавати відсоткову знижку на продукцію місцевого походження — до 10%.
У великих інфраструктурних проєктах до тендерної документації обов’язково додають вимоги щодо залучення місцевих субпідрядників і використання матеріалів національного виробництва, за наявності.
Реальний вплив цих преференцій на металургійний сектор мінімальний. Основні замовники інфраструктурних проєктів, державна енергетична компанія STEG і водна SONEDE, хронічно страждають від нестачі бюджетних коштів і боргів. Місцеві сталевиробники неохоче беруть участь у державних тендерах із затримками платежів. Вони віддають перевагу роботі з приватним сектором і роздрібом, де є швидкий обіг коштів.
Прогноз сталевого споживання
Теоретично Туніс може як мінімум подвоїти попит на готову сталь завдяки іноземним інвестиціям. Наприклад, у будівництво глибоководного порту Енфіда, запланованого як найбільший хаб у Середземномор’ї із довжиною причальної лінії 5 км і глибиною біля причалу 17–20 м, спроможний приймати гігантські контейнеровози.
Проєкт було офіційно презентовано ще 2008 року, але він так і не зрушив з місця. Спроби реанімувати належать до 2015–2019 рр. Тоді інвесторів відлякала політична нестабільність у Тунісі. А вже у 2023-му вони відмовилися від пропозицій брати участь у тендері, посилаючись на «неприйнятні фінансові умови та непрозоре законодавство Тунісу».
З цієї ж причини викликає сумніви реалізація урядового плану зі створення нових ВЕС сумарно на 1,7 ГВт до 2030 року. У Тунісі між «підписати меморандум під телекамери» та «залити перший кубометр бетону під турбіну» лежить прірва бюрократії, проблем із фінансуванням державної компанії STEG і нескінченних погоджень тарифів. Тому вітроенергетика там наразі діє у режимі вічних обіцянок. Нові проєкти застрягли на стадії «ми шукаємо інвесторів і перераховуємо ризики».
Драйверами сталевого попиту залишаються нелегальне приватне житлове будівництво, міст у Бізерті та залізничні лінії № 6 і № 22, а також планова заміна водопровідної інфраструктури. За оцінками Африканського банку розвитку, будівельна галузь Тунісу у 2026 році сповільнить зростання до 0,6% у реальному вираженні після 3,7% у 2025 р. Це означає збереження обсягів сталевого продажу на рівні минулого року — 720 тис. т.