Автомобілебудівники – справжні винахідники. Час від часу окремі ентузіасти шукали альтернативи традиційним металам, пластику та склу, звертаючи погляд на… харчові продукти, їхні відходи та рослини.
Найвідоміший приклад – дерево гевея, з якого протягом десятиліть добувають натуральний каучук для виробництва шин та ущільнювачів. Іноді використовують і більш екзотичні матеріали: цукрову тростину та кукурудзу для виробництва біополімерів для деталей інтер’єру, а подрібнену яєчну шкаралупу та томатну шкірку – як замінник технічного вуглецю для шлангів, опор та втулок.
Проте, найбільш несподіваним виявилося використання сої та інших сільськогосподарських культур для виробництва пластикових кузовних панелей. Особливо цікаво, що до цього долучився сам “король автомобільного конвеєра” Генрі Форд. Згадаємо, як великий американський промисловець зацікавився соєю, кукурудзою, пшеницею, коноплями та льоном як матеріалами для автомобільних деталей, і чим завершилася ця “продуктова” історія.
Соя – це трав’яниста рослина з родини бобових, одна з найпоширеніших і найцінніших харчових культур у світі. Соєві боби багаті на високоякісний білок і часто використовуються як рослинний замінник м’яса. Хоча в чистому вигляді їх споживають рідко, їх переробляють на соєвий сир (тофу), соєве м’ясо, соєве молоко та соєвий соус. Соєві продукти корисні для серцево-судинної системи та допомагають знижувати рівень “поганого” холестерину. Але як це пов’язано з автомобілями?
Генрі Форд, син ірландських емігрантів, виріс на фермі поблизу Детройта. Тому зернові та бобові культури були йому добре знайомі. Вже на початку ХХ століття Форд розробляв і виробляв трактори Fordson, які стали для фермерів так само важливими, як і знаменитий Ford T для автовласників.
Якось він звернув увагу на соєві боби, побачивши в них потенціал не тільки як альтернативу харчовим продуктам, але й як матеріал для виробництва найрізноманітніших речей, включно з автомобільними деталями.
У 1929 році Форд відкрив у Дірборні дослідницьку лабораторію, яка зосередилася на застосуванні сої для виробництва пластиків.
Форд настільки вірив у цей незвичайний продукт, що під час Великої депресії, у 1934 році, на Всесвітній виставці “Століття прогресу” в Чикаго павільйон Форда, завдяки сої, став одним із найпопулярніших. Він побудував “Індустріалізовану американську клуню”, оточену полем сої. Відвідувачі могли спостерігати, як з бобів добувають олію для двигунів і пресують соєвий пластик для автомобільних деталей.
17 серпня 1934 року відбувся знаменитий “Соєвий обід”: журналістам, фермерам та гостям запропонували меню, повністю складене із сої. Були представлені солоні боби, крекери, пюре, хліб, соєва кава, а також бісквіти, пироги та цукерки – звісно, теж із сої. Цікаво, що навіть костюм Генрі Форда був виготовлений із соєвих волокон.
Тоді він заявив про наміри розпочати серійне виробництво керма, рукояток важелів, клавіш та навіть шестерень із сої, а також олії, фарби, мила, клею та пального. У 1930-х роках пластмаси на основі сої справді використовувалися для деяких деталей інтер’єру та навіть автомобільної фарби.
Але Генрі не зупинився на цьому. Він залучив відомого винахідника Джорджа Вашингтона Карвера до створення “соєвого автомобіля”, кузовні панелі якого мали бути виготовлені з пластику на основі суміші сільськогосподарських культур. Керувати виробництвом мав Юджин Тюренн Грегорі з конструкторського відділу Ford. Згодом Форд, не задовольнившись запропонованим проєктом, передав його до Соєвої лабораторії в Грінфілд-Вілледж, а потім – Лоуеллу Е. Оверлі, який мав досвід у проєктуванні інструментів та штампів. Йому допомагав хімік Роберт А. Бойєр.
Цей амбітний проєкт демонстрував розуміння Фордом того, що Велика депресія не сприяла використанню дорогого листового металу. Якщо дерево могло стати чудовою альтернативою для кузовних елементів, то чому б не спробувати пластик?
Крім того, у другій половині 1930-х років дедалі відчутнішим ставав наближення нової світової війни. Агресивна політика майбутнього фюрера не залишилася непоміченою в Детройті. Ставало очевидним, що доступний матеріал для кузовних панелей у майбутньому може стати справжнім порятунком для автомобільної промисловості.
Щоб перейти від ідеї до реалізації, знадобилося сім років пошуків та роботи. Готовий прототип, умовно названий Soybean Car, був представлений вже після початку Другої світової війни. Дебют “соєвого автомобіля”, який також здобув популярність під назвою Hemp Body Car, відбувся у серпні 1941 року на фестивалі Dearborn Days у Дірборні, штат Мічиган. Того ж року його продемонстрували на Мічиганському державному ярмарку.
Дизайн прототипу був другорядним, адже головною метою було випробування нового матеріалу. Загалом Soybean Car виглядав як проста машина без особливих стилістичних вишукувань. Хоча прототип не мав розкоші серійних Ford того часу, він виглядав цілком гідно. Найголовніше – це був перший у світі автомобіль з пластиковим кузовом!
За задумом Форда, використання такого матеріалу могло не лише допомогти в умовах дефіциту металу під час війни, але й зробити автомобіль легшим, дешевшим та довговічнішим.
Трубчаста рама, до якої кріпилися півтора десятка пластикових панелей товщиною близько 6 мм, була змонтована на шасі від Ford V8 1937 року.
Замість традиційного скла вікна виготовили з плексигласу. У результаті споряджена маса автомобіля зменшилася приблизно на 25-30% – зі звичних 1100-1200 кг до менш ніж 900 кг. Це мало покращити динаміку та паливну економічність. Сам Форд стверджував, що такі панелі будуть у десять разів міцнішими за звичайні. Ще однією інновацією стало використання зернового етанолу як пального замість традиційного бензину.
По суті, фокусуючись на сільськогосподарських культурах, Форд разом з іншими винахідниками створив матеріал, за своїми властивостями дуже схожий на Duroplast, який після війни використовували для виготовлення панелей знаменитого східнонімецького автомобіля Trabant.
Щоб продемонструвати міцність нового матеріалу, Генрі Форд кілька разів ударив сокирою по кришці багажника, не залишивши видимих пошкоджень. Хоча ця деталь була встановлена на особистий автомобіль Форда, а не на соєвий прототип, і на вістрі “гармати” була гумова накладка, демонстрація виглядала переконливо, адже інструмент відскакував із великою силою.
Про незвичайний проєкт писали в Popular Science, Modern Mechanix та інших виданнях. Реакція преси була неоднозначною: для одних він став символом нової автомобільної ери, для інших – лише дивацтвом автопромисловця.
На жаль, проєкт не отримав подальшого розвитку. Через початок Другої світової війни, з численними бойовими діями на різних континентах, виробництво автомобілів у США значно скоротилося, і Форду стало не до експериментів із соєю.
Хоча технічні рішення Soybean Car були запатентовані у 1942 році, до кінця війни ідея залишилася забутою, а сам прототип був знищений.
Проте, вже у новому столітті компанія Ford повернулася до ідеї використання рослинних компонентів та харчових відходів. Сьогодні з біопластику на основі кавової лушпиння (відходи McDonald’s) виготовляють корпуси фар. Ford Bronco Sport став першою моделлю, де кріпильні затискачі джгутів зроблені повністю з пластикового сміття, виловленого з океану. Захисні декоративні кожухи двигунів Ford містять до 30% нейлону з перероблених килимів або біопластику з томатної шкірки.
Отже, майже століття потому, старий Форд міг би пишатися своїм історичним спадком: його ідеї не тільки зберегли актуальність, а й знайшли втілення в сучасних автомобілях, що носять його ім’я.